П’ятниця, 11.11
– 111 гривень? Це по гривні за місто? – питають із черги в продавців нової книжки Юрія Андруховича. Ті ледь устигають розпаковувати нові примірники збірки есеїв про 111 міст. Письменник залишає читачам автографи: “Щось особливе”, “МикОЛІ”, “Путешествуй”, “Владиці Антонію”. За годину продають 200 штук.
20.58
“У Києві я ніколи не кохався з повіями. Зрештою, в будьякому іншому місті світу також – як здається мені, хоч я можу помилятися” – зачитує уривок зі свого есею про столицю Юрій Андрухович. Над “Лексиконом інтимних міст” почав працювати п’ять років тому, на запрошення німецьких видавців проїхатися їхніми містами.
– Колись зустрівся мені німецький колега, який багато часу проводить у письменницьких турах. Казав, що постійно перебував у напівреальному світі. Увечері – виступ, підписування книжок, вечеря з організаторами, знову готель. А вранці – на вокзал і до наступного міста. Сказав, що це – геніальний спосіб життя. Бо в таких турах живеш у хороших готелях і їздиш дорогими потягами. Навіть необов’язково за це вимагати гонорар, бо кругом про тебе піклуються. Але є одна проблема – після десятого міста розумієш, що вони розмиваються. Через місяць неможливо відрізнити Майнц від Кобленца. А для письменника важливо пам’ятати дрібниці – наприклад, чим відрізняються між собою готелі. У цих деталях ховається диявол. Тому ця книжка – спроба не забувати міста.
Одне з найважливіших – Берлін. Він привабливий для багатьох митців, бо там для них є багато стипендій. І там я зустрів аргентинського композитора. Після БуеносАйреса та НьюЙорка той на півроку приїхав до Берліна й вирішив до кінця своїх днів нікуди звідси не їхати. Я запитав: “Що ви тут знайшли такого? Ви – аргентинець, німецької не знаєте, завжди будете тут чужинцем”. Він відповів: “Мені як композитору важливо, що я не володію мовою. Це дозволяє ізолюватися від світу, зануритися у власні звуки. Крім того, Берлін – єдине місто у світі, де я чую абсолютну тишу”.
Редактору Олександрові Бойченку не сподобалося, що в книжці часто зустрічається фраза “чорт забирай”. За його порадою я замінив ці слова на відповідники з інших мов. У тексті про Варшаву з’явилося “курва мать”, у есеї про НьюЙорк – “факін шіт”. Хто скаже, якими чином “чорт забирай” змінено в тексті про Москву, виграє книжку з моїм автографом, – звертається до залу Андрухович. Публіка регоче, ніхто не вигукує відповіді.
– Немає стільки книжок, – говорить ведучий презентації, публіцист Олександр Бойченко. – Юрко останні місяці був поза батьківщиною. Він не знав, що в Україні з’явився новий спеціаліст у лінгвістиці, петропавловський самородок Могильов. За те, що прийшов у своїх лаптях із самого ПетропавловськаКамчатського, його одразу зробили міністром. Він сказав: “А що на тій Західній Україні! Вони пишуть польськоукраїнськоугорським суржиком”. Я отримав цей текст на редагування, коли Юрка в країні не було. Він же не знав, що ним понаписуване вже стало польськоукраїнськоугорським суржиком. Тому намагався рятувати книжку, як міг. Узяв усе найкраще від двох останніх президентів України. І тільки 10 разів замінив “чорт забирай” на іноземні матюки. Я зробив книжку для людей.
– Зранку на 44й хвилині автографсесії до мене підійшла пані з кількома примірниками, – додає Андрухович. – Першу книжку підписав владиці Антонію, наступну – отцю Віталію і ще кільком отцям. Краще було б, якби я враховував не всі редакторські зауваження. Форма “чорт забирай” була би більше прийнятна й зрозуміла для цих читачів.
