«Так, це я. Але це не про мене», – саме так жартома розповідає Юрій Андрухович про свою нову книгу «Лексикон інтимних міст». Ледь не по п’ятирічному мовчанню один з найвідоміших у Європі українських письменників нарешті потішив своїх шанувальників. Новий твір – це 111 есе про 111 міст світу в алфавітному порядку. Це своєрідний атлас, карти якого об’єднані спільною легендою, котру Андрухович пропонує розгадати!
Уважний читач помітить, що у всіх текстів спільні мотиви й один герой. Так у розповідях письменник приховав цілий роман. «Твір писався неймовірно легко», – зізнається Юрій. Адже ще у дитячому віці він часто уявляв майбутні мандри, і це завжди були пригоди і фантастика. Найдовше ж уже дорослому подорожньому писалося про Київ та Львів. Закінчити оповідь про них було нелегко, адже часто з’являлися нові деталі. А найекзотичнішим Андруховичу видалося мексиканське місто Гвадалахара.
Нині Юрій Андрухович закінчує свій промо-тур містами України, який, напевне, не випадково розпочався у квітні – саме 17 квітня 27 років тому у Львові було засноване відоме літературно-поетичне об’єднання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), яке створили літератори Юрій Андрухович, Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Отже, наші вітання – з приводу річниці – та кілька запитань про новий роман і найцікавіші міста світу.
— Пане Юрію, отже ви проїхали 111 міст з різних країн. Десь сподобалося найбільше?
— Улюблених країн у мене немає. Є країни, де частіше буваю, а є країни, де ще не бував жодного разу. Річ у тім, що я нетиповий мандрівник. Я не їду кудись з власного вибору, щоб отримати враження від цього місця, а просто їду кудись, тому що мене туди хтось запрошує. І я там комусь потрібний і цікавий. Хіба що населені пункти, назви яких починаються на рідкісні літери, шукав спеціально.
— Власне, як виникла ідея написання цього роману?
— Перші думки про «Лексикон» з’явилися восени 2005 р., а восени 2011-го я вже тримав книгу в руках. Тобто шість років! Якось у 2005-му, коли жив рік у Німеччині, я був майже два тижні в дорозі. Тоді щойно вийшов німецькою мовою мій роман «Дванадцять обручів», він мав великий успіх, і в мене було багато запрошень на виступи з цією книжкою. Я щодня відвідував якесь інше місто. І раптом я відчув: я не запам’ятовую ці міста, вони зникають кудись, я переїжджаю з одного до іншого, мене там зустрічають, везуть на виступ, я виступаю, везуть у готель, вранці я із залізничного вокзалу їду вже далі… І за вікнами потяга – вже нові пейзажі. З цим потрібно щось робити! Адже міста, які ми відвідуємо, це частини нашої біографії, нашого життя. Отже, я вирішив кинути виклик забуттю і почав складати список.
— Чому свої спогади вирішили організувати в абетку?
— Абетка диктує послідовність текстів. Отже, дозволяє перевернути і час, і простір. Бо міста, які сусідують у цій книжці, зовсім не ті, які реально в просторі – поряд одне з одним. Тому Чікаго – сусід Чернівців, а Дніпропетровськ – Детройту, а Гамбург – сусід Гайсина… І з цього вимальовуються дуже цікаві можливості, бо раптом виявляється, що вони – всі ці міста – якось між собою взаємодіють. Ясна річ, що все це насамперед пов’язано з героєм, якого тут звати так само, як і мене. Це не означає, що це справжні події мого життя на всі 100 %, тому що жодної історії, яка зі мною трапилася, я вже не можу розповісти так, як вона трапилася реально. Тобто я неодмінно щось до неї вигадую.
— Ви — мандрівник зі стажем. Якщо запросите іноземного гостя до України, то що найперше покажете?
— Я думаю, ті міста, які я знаю. Я почав би, мабуть, зі свого рідного міста Івано-Франківська. А потім ми поїхали б до Львова, я показав би Львів, а далі проїхали б, напевне, кілька найкрасивіших маршрутів у Карпатах. Також радив би подивитись Одесу, але сам туди не їхав би, а знайшов краще якихось знайомих, які там жили. І звичайно, рекомендував би столицю, а на сході – неодмінно побачити Харків і Донецьк. І таким чином мій гість сам зробив би висновок, у чому наша країна схожа, а в чому різноманітна.
— Виходить майже маршрут Євро2012. До слова, що думаєте про чемпіонат світу з футболу? Чи стане після нього столиця європейським футбольним центром?
— Насправді з футболу теж можна зробити певний культурний проект — як це вийде, побачимо влітку. А щодо столиці, то чи не перша в моєму дитинстві ідея Києва – це місто футбольного клубу «Динамо». Тобто місто щасливців, які мають змогу наживо – без телевізії – спостерігати за магічним газоном, що ним так нестримно пересуваються напівбоги з найсильнішого і – до 1969 р. – непереможного клубу країни. Отже, Київ – це було поле, напівбоги, стадіон, трибуни з фанатами, а відтак – і невимовно рідні обличчя цілком незнайомих мені людей, що так само, як і я, стрибають у щасті й захваті від ще одного забитого їхніми напівбогами м’яча. У 1972му я вперше в житті сам став елементарною часткою цього Києва, тобто його стадіону, завдяки чому виявив, що Дамін, Блохін і Колотов справді існують, що вони таки справді не є власне телевізійними фантомами. «Динамо» тоді не могло не виграти 2:1 (сміється)!
— А яким у вашій книзі постало місто Лева?
— Це спогади моєї юності. Найбільше на світі мені подобаються міста, які дають змогу подивитися на себе згори. Чи не тому я вибрав якось Львів: тож бували часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я на ньому існую. І за те, що на ньому існує таке ненормальне місто з чарівною горою посередині. Високий Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої романтизмом молодості. Часто у хвилини роздумів я вилазив на нього, сідав на траву під його, скажімо, п’ятсотлітніми деревами, дивився вниз на місто, випивав дешевого, зате міцного вина, яке прихопив із собою, – і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий Замок дорівнював тому вину. Він був для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього.
— До речі, як гадаєте: у Львові справді найсмачніша в Україні кава?
— Як на мене, найсмачніша кава – на Закарпатті, зокрема в Ужгороді та Мукачевому. А Львів, на мій погляд, за останні кілька років не зовсім справедливо перетворився на столицю кулінарно-гастрономічного туризму. Я знаю людей зі східної України, з Києва, котрі приїздять до Львова на вихідних, щоб сходити до якоїсь кав’ярні чи ресторану. Для цієї мети я міг би рекомендувати чудовий готель «Леополіс»… Та часом я сам надаю перевагу скромним забігайлівкам, де готують, так би мовити, з дорогою душею. Ось у нас у Франківську є такий заклад під назвою «Десятка», де постійно повно людей. Існує п’ять років, а хвиля популярності не спадає. Страви дуже смачні, помірні ціни – мені подобаються такі місця, де ти не самотньо сидиш серед порожнечі…
— …а проголошуєш найсміливіші суспільні ідеї! Утім, зараз Інтернет все змінив: кожен сам собі письменник у власному блозі…
— Я з цього приводу не сумую, тому що це не зовсім добра ситуація, коли письменники є провідниками нації. Насправді провідниками нації повинні бути політики. Письменник, можливо, виразник якихось потреб суспільства, але він не має бути змушений своєю діяльністю підміняти когось і займатися не властивими йому речами. Бути письменником – це не означає бути автоматично суспільним авторитетом. Я проти того, щоб письменники займалися політикою. Тому, що це означає – бути членом певної команди, перестати казати те, що ти вважаєш за потрібне, і почати казати те, що мовить тобі голова фракції, виконуючи командну гру.
— Як вважаєте: куди цей світ заведе глобалізація?
— Я не думаю, що можна однозначно казати про це. Скажімо, так, коли ми Інтернетом користуємося всі, у всьому світі, – це добре. А коли фінансова криза якась вибухає, то це інший її вияв. Тобто про те, куди заведе глобалізація, мені сказати важко. Але від неї вже нікуди не подінешся – просто треба навчитися нормалізувати якісь негативи і вповні використовувати її позитиви.
— Ви зробили презентацію «Лексикону» 11.11.11 р. об 11.00, а народилися 13 лютого. Чи є у вас у житті якась містика?
— Я знаю, що люди бояться цифри 13 – і я намагаюся своїм життєвим досвідом заперечувати, що ця цифра погана. А ось щодо містичних моментів – я не те, що маю право мовити про них: я переконаний у їх існуванні – тільки в середині моїх літературних текстів.
— Збираючись у наступні подорожі, що покладете у свою дорожню валізу?
— Як завжди! У валізі я вожу особисті речі, включно з одягом, а в наплічнику у мене завжди лежить мій комп’ютер, декілька книжок, програвач МР3 з музикою. Останнім часом там з’явилась електронна книга. Також маю флешку для всяких потреб і кілька якихось важливих аксесуарів. Наприклад, я кожного дня змінюю сережку, то всі вони десь там.
— І нарешті останнє запитання: де зі ста одинадцяти міст найкрасивіші жінки?
— Можливо, ця відповідь буде банальна, але, напевне, правдива. У Києві!
