Презентація зі стресом
Війна увірвалася в моє життя так несподівано і так нахабно вирвала мене з мого звичного стилю життя, що я й досі не можу отямитися. Почуваюся як вазонок, якого з теплої кімнати виставили за вікно на мороз.
Я закинув роман, який писав до війни, життя набрало доволі сумного присмаку. Але я продовжував вегетувати, як та рослина за вікном.
З іншого боку, війна йшла десь далеко. Хоча окремі ракети долетіли і до Львова, та все ж це теж було десь на відстані. Війна відбувалася для мене лише в інтернеті, де можна пильно стежити за подіями, дивитися відео з боїв, розглядати мертвих ворогів.
Про це я розповів також австрійському журналісту, а коли він запитав, чому я не став лікарем, як мій батько, я пояснив, що в медінституті треба розтинати трупи. А я ще тоді трупами не цікавився. Він реготав на всю ресторацію.
Війна постукала до мене спочатку чеськими волонтерами, які прямували на фронт, потім утікачами з Дніпра. Але й це було не те. Це ще не була та війна, яка вже поруч і зазирає тобі в очі й душу.
Справжню війну я побачив, коли мене запросили зустрітися з пораненими у шпиталі. Першим запрошенням ще навесні я не зміг скористатися, бо отримав замовлення на лекції онлайн. Цього разу запросили до шпиталю не у Львові, а, скажімо так, на Львівщині.
За мною приїхав знайомий лікар. Я мав доволі бадьорий настрій, дорогою ми жартували. Мабуть, він навмисне не давав мені роздумувати про те, що я там побачу.
Звісно, я приблизно уявляв собі, що саме зможу побачити в шпиталі, та все ж не готовий був спілкуватися з хлопцями без ніг, без рук, зі сліпими, обсмаленими і прикутими до ліжка. Не готовий тому, що не мав для них слів розради. Хоча вони, мабуть, і не чекали її від незнайомої людини.
Я собі думав, що ось їх зберуть у якійсь залі – і відбудеться така собі буденна презентація. Я розповім про себе звичні кумедні історії, прочитаю, знову ж таки, якісь смішні епізоди з «Лютеції» та «Груш у тісті», вони щось мене запитають, я відповім.
Але не так сталось, як гадалось. Лікар повідомив, що спілкуватися мені доведеться не в залі, а в палатах.
І це мене вибило з рівноваги. Я такого не передбачив. Як я маю розмовляти з хлопцями, яких у палаті всього четверо? Чи так, як на звиклій презентації? А далі що? А в наступній палаті те все повторити? І так скільки разів?
Лікар теж не знав, як це має відбуватися.
– Тобі треба підтримати їх на духу, – сказав він. – Якщо провідаєш бодай чотири-п’ять палат, буде добре.
– А як же ті, яких не провідаю?
Бачачи моє пригнічення й розгубленість, він завів мене до свого кабінету і налив пів шклянки коньяку.
– Випий і не думай, як і що має відбутися. Зрештою, я буду з тобою. То буде така проста звичайна розмова. Не мусиш нічого читати. Вони тебе будуть про щось питати, дехто з них будує свої плани на майбутнє, хоче вступити до універу, у когось є дівчина, а в когось уже нема.
Навіщо він сказав оцю останню фразу? Вона мене стривожила. Коли мене забрали до війська, то питали, чи є в мене дівчина. І була. Майор записав щось у мій формуляр. Лише згодом я дізнався, що траплялися випадки, коли дівчина кидала хлопця, який служив в армії, а він стрілявся. Тому таких брали на облік.
Однак вийшло інакше, ніж налаштував мене лікар. У першу палату, де було четверо бійців, від моменту, коли я увійшов у його супроводі, раптом набилося більше десяти таких, що ходили, хоч дехто й на милицях. Вони посідали на краї ліжок і наготовилися слухати моє віще слово. Як і можна було сподіватися, про мене вони ніколи не чули й нічого мого не читали. Втім…
– А то ви написали «Убий підараса»? – пролунало перше запитання. Запитував молодий хлопець, що мав лише одну руку. Я підтвердив, а тоді розповів про всі перипетії, які мене після того спіткали. Двоє-троє з них перед зустріччю зазирнули до «Вікіпедії», взяли звідти якісь факти мого життя і тепер уточнювали: «А чи правда, що ви…». Це було так само, як в одній гімназії, куди мене затягнули на зустріч з учнями. Ті теж атакували мене запитаннями, які почерпнули з «Вікіпедії».
Загалом усе йшло як по маслу, смішити їх своїми оповіданнями мені не довелося, вистачило веселих епізодів із парубоцького життя. Я дивився на них і дивувався, як вони можуть сміятися, переживши таку трагедію у своєму житті, скалічівши у розквіті сил. Але вони сміялися і теж жартували.
Мені хотілося б довідатися про кожного з них, як він отримав поранення, аж до деталей. Але язик на таке не повертався.
У наступній палаті було шестеро бійців, прикутих до ліжок, але палата була доволі простора, й ліжка не захаращували її. Але – о кари небесні! – «ходячі», які були на зустрічі в першій палаті, пішли за нами в другу, окрім них, додалося ще кілька, і я безпорадно поглянув на лікаря. Він відразу зрозумів мою проблему: я ж не можу повторювати те саме, що говорив у першій палаті, якщо частина бійців уже те чула.
Однак допитливі хлопці з кочівної групи не вгавали й далі сипали питаннями. Лікар підкидав свої, атмосфера була весела, а до палати набивалося все більше бійців. Незабаром я вже сидів на підвіконні.
– А в нас теж є поет! – почув я, і бійці виштовхали того хлопця без руки. Він нітився, його підбадьорювали, тоді він приніс зошит, звичайний зошит у клітинку, і показав мені. Вірші були простенькі, частково патріотичні, частково любовні, і не свідчили про талант. Хоча він ще був доволі молодий, тож, якщо багато читатиме і багато писатиме, може, щось і вийде. Ну, не конче поет, може, й прозаїк.
Я, звісно, вірші похвалив, але закликав їх усіх записувати все, що вони пережили на фронті, переконуючи, що для історії це найважливіше. Навів приклади січових стрільців, дивізійників та упівців, які залишили безліч дуже важливих споминів, а навіть художніх творів, як-от дивізійник Віталій Бендер, автор прекрасного роману «Марш молодости». Хлопців здивувало, що уродженець Луганщини став бійцем дивізії «Галичина». Я пообіцяв їм ту книжку передати.
Ця друга «презентація» затягнулася більш як на годину. Я був вичерпаний. Жодна зустріч із читачами так мене не переймала.
Лікар знову завів мене до свого кабінету, а ззаду лунало: «Коли приїдете ще? Приїжджайте!».
Я впав на крісло і видихнув повітря разом із лікарняними запахами. Лікар поглянув на мене співчутливо. Потім сказав:
– А я отак щодня… щодня… І з кожним треба пожартувати, підколоти, не давати їм розкисати. Хоча серед них не бракує оптимістів, які рвуться знову на фронт.
Назад він мене вже везти не зміг, я їхав автобусом і всю дорогу думав про те, як близько війна підступила до мене. Я наповнився по вінця голосами героїв, долоня ще відчувала потиски багатьох рук, а в очах мигтіли бинти, милиці, залізні штирі в ногах, чорні окуляри. Така війна вже не забудеться ніколи.
