Отже – «Лексикон». Книга, яка задовго до своєї появи наробила чимало галасу і спровокувала ажіотаж. Це і справді книга-провокація. Провокація роздумів, дій, порухів, прихованих чи присипаних емоцій, бажань, мрій. Уже в назві книги таїться певна інтрига, що не дає спокою доти, поки не візьмеш книгу до рук, поки не перечитаєш «від» і «до». У назві присутня символіка числа 111. І автор відразу дає пояснення допитливому і вдумливому читачеві – чому саме 111, а не 11 чи 1111.
Сам автор зазначає, що його книга – це «довільний посібник з геопоетики та космополітки», з претензією на певну енциклопедичність. Це «автобіографія, що накладається на географію». У «Передмові типу Інструкції» Ю. Андрухович чітко розставив усі акценти, випередив питання, зробив відповідні коментарі, скерував рух читача у просторі свого незвичного за жанровою і сюжетною структурою творіння. І тоді стає зрозумілим, що «Лексикон інтимних міст» – тому, що його, авторові міста «стали чимось більшим – вони стали Місцями, причому особистими, мов ерогенні зони, й інтимними». Уважно прочитавши цю детальну інструкцію, можна зробити певні висновки щодо авторського задуму.
Як на мене, у книзі є «зовнішній» текст і контекст, а є підтекст, внутрішньо приховані емоції, дії, навмисне спровокована письменником інтрига, яка таки змушує окремого читача, ласого до «полунички» нервово гортати сторінку за сторінкою, в пошуках заявленого в рекламі «інтиму», а інших – просто насолоджуватись внутрішньою і зовнішньою дією, що відбувається у книзі.
Дехто зауважить відсутність жанрових ознак даного тексту. Але ж автор сам зізнається, що це «прихований роман» , що це «роман-пазл, модель для збірки». І треба бути уважним і вдумливим читачем, навіть співучасником цієї захопливої гри, аби не проґавити найцікавіше, завуальоване, приховане, але вкрай важливе. І бути налаштованим на одну «хвилю» із авторськими емоціями і бажаннями. Але гра ця – не примітивна, не «діточа», не імітація життя і стосунків, а гра непроста, гра для «посвячених» у певні таїнства, символи, натяки, паралелі. Думаю, автор має право на таку форму інтимного сприйняття дійсності, на такі інтимні стосунки зі світом. Він придумав цю гру і правила до неї. І справа кожного – сприймати це чи ні, і як оцінити.
Я б означила цей текст і як «щоденникові записи» – від юнацьких романтично-замріяних пошуків себе у світі – до усвідомленого аналізу світу в собі і світу навколо себе. Очевидна не хаотична «забудова», а виважена з часом збагачена власним, особистим досвідом спроба реконструкції зруйнованих колись мрій, ідеалів, устремлінь. До речі, часові координати у книзі – від 1966 до 2006 – 40 років спостережень, вражень, зустрічей.
Також «Лексикон» – це «мандрівні записки», «записки подорожнього», «подорожня література», «історіографічний журнал», «філософська географія», де автор виступає новоявленим мандрівником Марко Поло, натуралістом Карлом Ліннеєм чи романтиком лордом Байроном, які залишали як результат своїх подорожей розмаїті нотатки. Ю. Андрухович приміряє роль вченого-гуманіста, мандрівника-пілігрима, прочанина, аристократа-романтика, а «прочанин» «вказує на початки того мандрівного життя, що й досі не хоче мене нікуди відпускати», зізнається сам автор. «Одного разу покохавшись із відстанню, я схотів і далі чинити з нею ці неподобства», «Якщо ти любиш мандрувати, то мусиш кохатися у відстанях». І сам дає собі характеристику: «бувавший в бувальцях світовий мандрівник-пройдисвіт». «Пройдисвіт» дуже перегукується з «пройди-світ». Він навмисне шукає подразників – зовнішніх і внутрішніх, таких як «залишки мурів, порослі різнотрав’ям, лопухами і ліліями заглибини ровів, здеформовані силуети веж, завалені купами сміття галереї і брами – все це було й залишається для мене вкрай важливим, навіть необхідним подразником» (вид. моє – О.М.). А може він – сучасний Дон Жуан, що колекціонує нові враження, зустрічі, неповторні миттєвості тілесних утіх?
В. Панченко зауважує, що «полунички» в книзі Андруховича достатньо, і що, мовляв, досить автору отих «молодечих бешкетів», варто зважати на вік і тд. Але інтим у цій книзі – абсолютно переносне значення, потаємний зміст: «я мав особисті стосунки з таким-то містом, місцем». І зовсім не зухвале вихваляння своїми «донжуанівськими» походеньками, а оповідь про те, що найдорожче, найособистісніше, найзапам’ятовуваніше для автора, це певний ряд асоціацій, які, як палімпсести, накладаються один на один з кожною новою зустріччю, новими враженнями, новими відвідинами.
І все-таки «Лексикон» – це довідник. Довідник вражень. Довідник онтологічний, психологічний. Це своєрідні «мандри» у просторі і часі, мандри чоловіка, який відчуває силу і потребу пізнавати, підкорювати, завойовувати світ, світ близький і далекий, чужий і знайомий, довершений (ніби-то) і недосконалий (це факт!), світ строкатий, різноплощинний, несподіваний і очікуваний, пісний і колоритний, живий, насичений подіями і людьми, різнобарвний, бажаний, розбещено-цнотливий, збуджено-суєтний, вразливий, цинічний, байдужий. Автор прагне відшукати «втрачений рай», відкрити двері у інший світ. Бо він – «володар ключів» від далеких міст, країн, а отже і світу. І ми, читачі, занурюючись у глибини його, автора, думок і вражень, стаємо хоч на мить «людьми світу»…
Отже, «Лексикон» – не проста книга. Не для пересічного обивателя. Вражень і відгуків буде «огром», і усі – полярно протилежні. Але читати її треба. Навіть для того, щоби відкрити свій світ, відшукати себе у цьому суперечливому світі, віднайти свої міста і місця, з якими пов’язано так багато!
… Наступного разу, сидячи за столиком вуличної кав’ярні десь у Монтре або Зальцбурзі, я помічу за сусіднім столиком знайомий профіль. І це буде він, Юрко Андрухович. І він обов’язково пригостить мене горнятком запашної кави. Сподіваюсь не порушити його інтим з черговим містом!
Олена Маланій (м. Луцьк)
